Іван Васильович Старицький

Fra Rodovid NO

Person:252305

Fullt slektstre
Etterkommere (Innholdsliste)

Slektsnavn	Старицькі
Kjønn	Mann
Fullt navn (ved fødsel)	Іван Васильович Старицький
Foreldre ♂ Василь Михайлович Старицький [Старицькі]

Hendelser

barnefødsel: ♂ Петро Іванович Старицький [Старицькі]

Notater

З родовідних ліній і Старицьких, і Лисенків дуже добре проглядається козацька, власне військова, ґенеза, як і в Шевченковому родоводі. Хіба що генеалогія Михайла Старицького вимальовується очевидно значнішою, таки ж старшинською і дворянською [див. ще: 18, с. 769]. Природно, що такий статус мав і матеріальні, й соціально-ієрархічні переваги чи пріоритети, порівняно з Шевченковим родоводом. Зрештою, багато в чому саме соціальний статус обумовив і пошлюблення наприкінці 1830-х років представників двох дворянських родів – Петра Івановича Старицького і Настасії Захарівни Лисенко, первістком яких і став у 1840 році їхній син Михайло – майбутній класик української літератури.

Про родовідні корені батьківської лінії М. Старицького мовиться як про легендарні. Натрапляємо в різних джерелах на родинну легенду Старицьких, за якою їхня генеалогія сягає ще роду Рюриковичів. Біограф Старицьких Юрій Хорунжий у нарисі про молодшу з доньок Михайла Петровича – Оксану зазначає, що від доньки вже Оксани Михайлівни – Ірини Стешенко вперше почув відповідну інформацію: «Саме вона розповіла мені родинну легенду про те, що Старицькі походять з княжого роду Рюриковичів – володарів Київської Русі». Інше джерело – з листування Миколи Лисенка. Знаменитий композитор, брат і щирий друг Старицького в одному з листів до М. Драгоманова (березень 1878 р.) сповіщає про бізнесове банкрутство зовсім непрактичного в цій сфері побратима й не без іронії зауважує: «І жаль, і біль, і серце враз; нащо було «дворянину з дворян» братися за купецьке, торгове діло, де й місцеві шахраї – жиди підвели». Щодо іронічного «дворянину з дворян» подається коментар: «М.П. Старицький, котрий вів свій рід від Рюриковичів, любив пишатися своїм шляхетським походженням, тому члени «Старої Громади» жартома називали його «дворянин».

В іншому матеріалі згаданий Ю. Хорунжий пише, що «рід Старицьких давній і знакомитий. За родинними переказами, князь Старицький ще за Івана Грозного, рятуючись від переслідувань, вибрався на Україну і тут осів навічно». Ще одна сумлінна дослідниця життєвого і творчого шляху М. Старицького Ольга Цибаньова зазначає, що «Старицькі, за родинною легендою, в XVII столітті (вже, як бачимо, не за часів Івана Грозного – В.П.) прибились на Полтавщину з стародавнього північного міста Стариці» [12, с. 3]. «Энциклопедический словарь» Брокгауза й Ефрона подає доволі ґрунтовну й різнобічну інформацію про Старицю – повітове містечко Тверської губернії «при впадении речки Верхней С[тарицы] в Волгу»: «Город С[тарица] основан в 1297 г. князем Михаилом Ярославичем Тверским; в XIV в. принадлежал тверским князьям; в 1375 г., во время борьбы московского князя Димитрия Ивановича Донского с Тверским, Михаилом Александровичем, С[тарица] была разорена войсками первого и некоторое время находилась во власти Москвы, затем снова отошла к Твери. В 1482 г. она вторично присоединена к московским владениям и после смерти Иоанна III отдана в удел младшему его сыну, князю Андрею Ивановичу, который именовался князем Старицким…» [13, с. 442]. Поряд із цитованим матеріалом подається ще інформація про «село Старицкое (Старица)» Астраханської губернії й невелика замітка про Михайла Петровича Старицького.

Певно, що таку генеалогічну глибину роду Старицьких по батьківській лінії так і доведеться сприймати як легенду чи версію, документалізувати яку, очевидно, не вдасться. А вже історія Старицьких на території України окреслена виразніше. Майже в один голос пишуть про неї і Ю. Хорунжий, і О. Цибаньова, хоча теж не без серпанку легендарності. «Не пістоль чи шаблюку вони (Старицькі – В.П.) взяли собі за зброю, – нотує О. Цибаньова. – Нею було щире слово, проповідь добра та хрест. Відомо, що з 1665 по 1671 рік Лука Семенович Старицький був духовним пастором козацтва у Полтавському полку. Однак нащадки цього протопопа збочили з протоптаної дідом і батьком дороги, подалися в козаки. Уже син Луки Захарій за хоробрість у боях і неабиякий розум у 1711 році був обраний побратимами на сотника, а згодом став «знатним полку Полтавського товаришем». Тим же шляхом пішли онук, правнук, праправнук» [12, с. 3]. Юрій Хорунжий додає, що «в роду Старицьких були духовні особи, навіть архімандрит Києво-Печерської лаври Варнава Старицький, а прадід Василь Михайлович Старицький ходив у полкових хорунжих та полкових обозних, по тому ж, як Катерина ІІ скасувала козацький полковий устрій, прадід отримав звання прем’єр-майора».

Отже, як і в Шевченка, навіть ще виразніше, простежується по батьківській лінії «козацька генеалогія» Михайла Старицького. Його батько, штабс-ротмістр уланського полку, дворянин Петро Іванович Старицький, вийшовши у відставку, по своїй родовій лінії завершив військовий вибір. Його син Михайло, як знаємо, зробив вибір інший, але такий, якому не відмовиш у відвазі й патріотизмі. Михайло Старицький акцентував на слові як зброї.